Сміттєпереробна галузь в Україні досі не розвинена, в той час як 7% території займають звалища. УНІАН дізнавався, чому «гроші на сміття» – це вигідно, і як можна зменшити кількість відходів.

Сміттєві полігони розростаються дуже швидко, забруднюючи і ґрунт, і ґрунтові води, і повітря. В Україні є тисячі стихійних звалищ, які утворюються безперервно, та понад 6500 офіційних полігонів. У великих містах вже взялися за сортування відходів, однак воно малоефективне, зважаючи на те, що все одно вивозять його, зазвичай, на одне звалище.

Утилізація відходів – завдання сміттєпереробних заводів, які не тільки зменшили б швидкість розростання звалищ, але сприяли б і вторинному використанню ресурсів. Наразі в Україні працюючих утилізаційних заводів немає, і функціонує лише один сміттєспалювальний завод «Енергія», який лише частково допомагає позбутись від сміття у столиці, переробляючи до 25% столичного сміття.

У свою чергу, експерти наполягають на будівництві сміттєпереробних заводів, зважаючи на шкідливий вплив спалювання відходів. «Такі підприємства займаються сортуванням і переробкою твердих побутових відходів в альтернативне паливо та на вторинну сировину. Це, по-перше, дозволить зменшити кількість сміття, яке накопичується на сміттєвих полігонах по Україні. По-друге, у повітря та ґрунт не потраплятимуть шкідливі відходи, і це сприятиме покращенню стану екології. Адже ми розуміємо, наскільки небезпечний пластик, поліетилен та інші відходи, які, у разі відсутності сміттєпереробних підприємств, накопичуються на сміттєзвалищах. А, по-третє, заводи з переробки побутових відходів можуть виробляти альтернативне паливо, яке фактично є замінником і використовується для роботи цементних та теплоенергетичних підприємств», – розповідає координатор будівництва Рівненського сміттєпереробного заводу, депутат Рівненської міської ради Святослав Євтушенко.

Втім, наразі відмовитись від спалювання відходів теж не варто, вважає голова Всеукраїнської громадської організації «Зробимо Україну чистою» Володимир Гаркуша. «Щодо сміттєспалювальних заводів, то звісно, їх викиди є шкідливими для екології, однак ці заводи є корисними в тому аспекті, що, спалюючи сміття, можна отримати теплоносій для опалення будинків. Оскільки фактично більше 90% сміття потрапляє на полігони, які вже зараз переповнені. А переробляється заледве 4% твердих побутових відходів», – зазначає активіст.

На заваді – законодавча проблема

Поки в Україні планується будувати підприємства з утилізації сміття, перший збудований Рівненський сміттєпереробний завод простоює. Його спорудження, що тривало 3 роки, завершилось у 2013-ому, і в травні того ж року розпочалась переробка відходів. На той час на заводі переробляли 70% сміття Рівного та області. В цілому, за травень-грудень 2013 року переробили до 250 тисяч кубометрів відходів, з яких виготовили понад 2200 тонн альтернативного палива.

Проте, через кілька місяців після запуску завод припинив свою роботу. І причиною цього став не технічний збій чи брак сировини, а неточність у законодавстві. За словами Святослава Євтушенка, завод зупинився й грудня 2013 року. «За цей час було написано низку звернень до керівництва країни з проханням вирішити проблему, проводився збір підписів під зверненням до керівництва країни, яке підтримало більше 40 тисяч рівнян, приймалися рішення місцевими радами з проханням вплинути на ситуацію. У листопаді 2014 року навіть надійшла відповідь від заступника глави Адміністрації Президента України Дмитра Шимківа на звернення Рівненської міської ради щодо врегулювання законодавства, яке б дозволило працювати сміттєпереробному заводу, що Кабінет Міністрів України розглядатиме це питання. Та фактично ніяких змін не відбулося», – розповідає експерт.

На його думку, ситуацію, що склалася, можна вирішити двома шляхами. По-перше, можна скасувати Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо державного регулювання у сфері комунальних послуг», котрим передбачено передати функції регулювання ринку переробки та захоронення побутових відходів Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері комунальних послуг, які відносяться до природних монополій (поховання) і діяльності на суміжному ринку (переробка).

Справа в тому, що, відповідно до цього закону, тариф на переробку побутових відходів затверджує Національна комісія, що здійснює державне регулювання у сфері комунальних послуг. Однак вона може затверджувати тарифи тільки тим підприємствам, діяльність яких ліцензує. Втім, ліцензії на переробку та захоронення сміття законодавством України не передбачені.

До речі, на цю колізію документу, розробленого на той час народними депутатами від Партії регіонів Юлією Льовочкіною та Юрієм Міношниченком, ще на етапі проходження законопроекту звертали увагу у Головному юридичному управлінні Верховної Ради. Втім, незважаючи на зауваження, і той факт, що законопроект не узгоджувався з рядом інших законів, зокрема, «Про природні монополії», «Про ліцензування», «Про відходи», документ був прийнятий парламентом. І тепер маємо те, що маємо.

Другий варіант вирішення існуючої проблеми і відновлення роботи Рівненського сміттєпереробного заводу – внесення змін у Закон України «Про ліцензування окремих видів господарської діяльності», в якому слід передбачити, що переробка відходів є ліцензованим видом діяльності. Зараз цього немає. Чому? Важко сказати.

«Тому нині завод працює в режимі сортування сміття на вторинну сировину. Тобто, відходи лише сортуються на конвеєрі,  а їх переробки на альтернативне паливо не відбувається», – розповідає Святослав Євтушенко.

Чому сміттєвий бізнес вигідний?

Європейський досвід свідчить, що ринок вторинної сировини є прибутковим і перспективним, зважаючи на те, що переробка сировини дешевша за видобуток. Повторне використання більш раціональне, ніж спалювання матеріалів, оскільки не доводиться витрачати енергію на створення таких же матеріалів.

Аспірант Інституту клітинної біології та генної інженерії НАН України, активіст Екологічної групи «Печеніги» Марина Кривохижа зазначає: «Треба розуміти, що на переробку, наприклад, пластику йде значно менше енергії, ніж на його нове виготовлення. Переробка паперу дозволяє зменшити кількість вирубок у лісах, скло також можна переробляти або використовувати повторно. Також є питання, що робити з харчовими відходами, на сміттєзвалищі вони просто перегнивають, поєднуються з отруйними речовинами з інших відходів та потім потрапляють у воду чи повітря. Виходом із такої ситуації є компостування. Але на жаль, не всі види сміття можна переробити, як ті ж самі поліетиленові пакети».

«Використовувати вторинну сировину необхідно. У нас це не лише питання проблеми України, це глобальне питання і проблема світу. Сміття можна використовувати з користю, треба робити переробку, а не те, що використав одразу викидати, щоб воно забруднювало середовище», – погоджується співголова Асоціації Зелених України Олександр Щербань.

Для прикладу, у Швеції сміттєвий бізнес називають «революцією переробки», оскільки 99% усіх відходів країни повторно використовується. Такого результату країна досягла не спонтанно: екологічний розвиток зумовлений законодавством, науковими технологіями та екологічною культурою. Біля кожного будинку у Швеції наявні контейнери для роздільного збору різних видів сміття. Сортування для шведів є звичною справою, і за невиконання визначених стандартів штрафують.

Відходи, які не можна утилізувати, у Швеції спалюють. Зокрема, це близько 330 тисяч тон твердого палива, завдяки чому 90% будинків забезпечуються електроенергією і теплом. Навіть попіл, що залишається, теж відправляють на переробку: з нього отримують гравій для дорожнього будівництва. В цілому ж, завдяки «безвідходному виробництву» Швеція отримує електроенергію та вторинну сировину зі сміття, і є однією з найбільш чистих та зелених країн світу.

В Україні сміттєвий ринок, на якому можна було б реалізувати вторинну сировину, поки не розвинений. За оцінками експертів громадської організації «Публічний аудит», відходи, наприклад, однієї тільки столиці, можна оцінити на 3 млрд грн за рік. Таким чином, у масштабах країни за вторинну сировину можна отримати не один десяток мільярдів гривень. А для того, аби очистити країну від сміття, за підрахунками, необхідно 100 сміттєпереробних заводів.

Зважаючи на загальну складну економічну ситуацію в країні, експерти вбачають вирішення цього питання у залученні іноземних інвестицій у будівництво таких підприємств. Втім, на думку Олександра Щербаня, такі інвестиції надходитимуть тоді, коли сміттєпереробні підприємства України будуть державними, а не приватними. «Ви дасте кошти якійсь абсолютно незнайомій вам людині десь за кордоном, щоб вона їх інвестувала? Такі інвестиції можливі лише в тому випадку, якщо буде абсолютно прозора система конкурсу, і держава буде виступати гарантом та власником таких заводів. Тобто, це її підприємство, вона виступає гарантом, вона може забезпечувати, наприклад, оформлення кредиту або його часткового погашення через різні соціальні проекти», – вважає він.

В принципі, це розуміють і на державному рівні. «Зараз ми сконцентровані на необхідності внесення змін до закону про тверді побутові відходи, щоб простимулювати інвесторів на будівництво сміттєпереробних заводів. Думаю, восени вже похвалитися результатами», – розповіла нещодавно заступник міністра екології Світлана Коломієць.

А, допоки бюрократичні процедури тривають, потрібно популяризувати культуру поводження зі сміттям у населення. На думку Олександра Щербаня, у сучасних реаліях для цього потрібні економічні стимули: «Наприклад, мешканцям або громадянам, які були залучені до прибирання територій, варто надавати якісь соціальні преференції від держави. Тобто, якщо громадяни беруть участь в якихось екологічних акціях, то в них певний податок має складати вже не 20%, а 18%».

Екологічна культура починається із себе

Втім, приклади самостійних, без будь-якого стимулювання ззовні, екологічних рішень, в Україні є. Природоохоронець, аспірант Інституту клітинної біології та генної інженерії НАН України Марина Кривохижа, відмовившись від використання пластику, упаковок та хімічних миючих засобів, скоротила до мінімуму сміттєвий побут. Своїм прикладом Марина доводить, що екожиття без пластику та побутової хімії – корисно і для середовища, і для себе.

«Ідея відмовитися від пластику виникла не спонтанно. Я кілька років займалася охороною природи, в тому числі працювала в Національному природному парку «Дворічанський» (Харківська область). Але в якийсь час я стала замислюватися, що хоча й прагну збереження природи, але своїм побутом продовжую наносити шкоду. Тому я вирішила, що треба також привести свій побут до «екологічних стандартів». Думаю, що для України це ще актуально, тому що в нас погано налагоджена система переробки пластикових відходів», – розповідає дівчина.

Але, якщо ПЕТ-пляшки та твердий пластик ще приймають на переробку, то поліетиленові пакети переробці не підлягають. «Від них, на мою думку, найбільша шкода, тому що вони, як і інший пластик, не розкладаються природнім шляхом, як, наприклад, папір. У природі взагалі немає механізмів утилізації пластику, бо це штучна речовина. І живі організми, які займаються «переробкою» сміття в природі – комахи, гриби, бактерії – не мають механізмів включення цих речовин до метаболізму. А пакетики, вони дуже легкі, розносяться далеко навіть від сміттєзвалищ, від них можуть страждати тварини та жителі водойм», – зазначає природоохоронець.

З власного досвіду Марина вважає, що найбільш сміттєємною сферою є кухня. Тому похід до супермаркету має бути підготовленим та продуманим: зі своєю тарою (від скляних пляшок, целофанових пакетів з минулих покупок, до тканинних мішечків та сумочок). «Як показав мій досвід, покупка харчів у супермаркетах часто перетворюється в психологічний кошмар, тому що працівники не зацікавлені в комфортності продажу, а ще більше екологічно несвідомі. Вони розуміють тільки шаблони, що відмова від кульочка грозить їм штрафами, тому покупка продуктів перетворюється на бойові дії», – жартує Марина.

«Наприклад, в одному з супермаркетів мені відмовили продати вагову рибу в свою тару, тому що продавчиня не вміла або не хотіла змінити налаштування вагів. А дівчата та хлопці з обслуговування клієнтів знизали плечима та сказали, що вони не будуть же самі важити мені рибу. Тому мені комфортніше робити покупки на ринку чи в дрібних торгових точках, де можливий діалог із продавцем. Там продавці, навпаки, раді, що мають можливість економити пакетики, адже купують їх за свій рахунок. Зараз я маю кілька постійних місць покупок, де продавці мене вже знають та не дивуються», – зазначає природоохоронець.

На думку Марини, відмовитись від пластику та скоротити відходи у змозі будь-який пересічний українець. Проте, як будь-яка свідома зміна свого життя, відмова від відходів вимагає дисципліни. «Потрібно замість того, щоб просто споживати та все викидати в смітник, продумувати своє споживання на кожному етапі – від покупки до утилізації. Але, все це реально. Тут головне – правильне налаштування і розуміння необхідності сказати «ні» – як собі, так і оточуючим: «ні, я не буду брати цю яскраву цукерку», «ні, мені не треба пакетик». Найбільший відсоток сміття займає одноразова упаковка. Ми повинні відмовлятися від усього, що не можна переробити. Немає сміття – немає проблем. До того ж, відмова від сміття порушує у світогляді широке коло питань споживання та дає змогу по-іншому оцінити питання необхідності», – вважає дівчина.

Таким чином, екологічна інтеграція потребує відповідно і зміни екологічної свідомості. Саме в комплексі – від формування культури сміття на локальному рівні до будівництва утилізаційних заводів у глобальному плані – можна вирішити проблему зі сміттям та зробити країну чистою.