Сьогодні державні та регіональні екологічні програми в Україні здебільшого виконуються частково або взагалі не виконуються. Це зумовлено низкою факторів: прогалинами у законодавстві, зарегульованістю систем управління, відсутності візії тощо. З визначенням євроінтеграції як головного напрямку розвитку держави, Україна взяла на себе відповідальність докорінно змінити ситуацію з реалізацією екологічних програм та захистом природи в цілому. Втім, не зважаючи на стрімку імплементацію різноманітних норм та правил, що базуються на європейському досвіді, наша держава продовжує пасти задніх у боротьбі за безпечне майбутнє для своїх нащадків. Фактично, Україна знаходиться на роздоріжжі, де перед нею постає вибір або брати приклад з Європи й реально опікуватися своєю екологією, або ж продовжувати топити екологічні ініціативи у бюрократизмі та пострадянській системі управління.

Сьогодні можна впевнено говорити про те, що Асоціація з Європейським Союзом стала рушійною силою у боротьбі за чисте та безпечне довкілля. Підписавши і прийнявши Угоду про Асоціацію, Україна взяла на себе забов’язання, що безпосередньо стосуються сфери захисту довкілля. Одним із таких забов’язань є реформування і наближення українського екологічного законодавства стандартів ЄС, зокрема імплементація 29 директив та регламентів у 8 тематичних сферах.

Завдяки Угоді про Асоціацію в Україні було розроблено і прийнято Закон “Про оцінку впливу на довкілля”, що значно розширив можливості держави у моніторингу та контролі за станом навколишнього середовища. Наприклад, у Дніпропетровській області наприкінці 2017 року була відкрита перша станція екологічного моніторингу, що функціонує при облраді. Протягом двох років в регіоні проходив перший етап з розбудови цієї системи.

“Передумовою створення центру стало значне техногенне навантаження області, яке спричинено промисловими підприємствами. Основний вплив на довкілля здійснюють такі галузі економіки: енергетика, видобувна промисловість, чорна металургія та кольорова металургія. Наразі створене КП, сформований штат спеціалістів, розроблений план роботи, придбаний перший блок обладнання і програмного забезпечення”, – зазначав заступник директора з питань екології КП “Центр екологічного моніторингу” ДОР” Олексій Ангурець. 

Станом на 2019 рік у Дніпропетровській області вже встановлено 12 стаціонарних постів та працюють дві мобільні станції екомоніторингу. Зокрема, наразі системою охоплено такі великі міста як Дніпро, Нікополь, Павлограді, Зеленодольськ, Покров тощо. Моніторинг ведеться за 14 показниками, а саме: діоксид сірки (SO2), діоксид азоту (NO2), монооксид вуглецю (СО), сірководень (H2S), озон (O3 ), пил (зважені речовини), температура, відносна вологість, тип опадів, інтенсивність опадів, атмосферний тиск, сонячна радіація, швидкість та напрямок вітру. Ці параметри визначені національною програмою моніторингу та рекомендаціями ВОЗ щодо якості повітря.

Втім, не зважаючи на активну роботу Центру екомоніторингу, в регіоні продовжується порушення норма чинного законодавства з боку промислових підприємств. Так, у квітні 2019 року в Кривому Розі було зафіксовано рівень забруднення повітря, який перевищував встановлені норми у 45 разів. Реагувати на подібні показники має Державна екологічна інспекція у Дніпропетровській області. Проте, санкції та штрафи, що застосовуються до підприємств, не зменшують забруднення природи.

Варто лише переглянути світлини з таких промислових центрів, які Дніпро та Кам’янське, аби пересвідчитися у тому, що контроль за екологією в регіоні знаходиться на доволі низькому рівні. Наприклад, 5 липня 2019 року близько 19:00, на території Дніпровського металургійного комбінату стався стався масштабний викид хімічних сполук – відходів металургійного виробництва – іржаво-червоного кольору, який опустився на місто й призвів до погіршення стану здоров’я у місцевих мешканців.

Слід відзначити, що у Європейському Союзі за порушення екологічного законодавства та несанкціоновані викиди у навколишнє середовища передбачені суворі покарання, що передбачають не тільки штрафи, а і позбавлення ліцензій чи права на виробництво. Що ж стосується України, то шлях до позбавлення підприємств ліцензій чи дозволів на викиди — шлях дуже тернистий і не завжди прозорий. Саме тому в рамках євроінтеграції нашій державі слід в першу чергу змінити систему нагляду та покарання за порушення у екологічній сфері.

Окрім повітря в Україні існує ще одна болюча тема — сміття. В рамках приведення екологічного законодавства до європейських стандартів з 1 січня 2018 року Україна зобов’язалася сортувати сміття за видами матеріалів, а також розділяти його на три види:

– придатне для повторного використання;
– для захоронення;
– небезпечне;

З того часу минуло вже майже півтора року, але у більшості регіонів країни ситуація зі сміттям не покращилася. У Дніпрі місцева влада досі закуповує “спільні” контейнери для сміття й не поспішає займатися розвитком “сміттєвої” інфраструктури, яка б дозволила громадянам сортувати побутові відходи. Єдиним кроком на шляху до зменшення обсягів сміття в місті став початок будівництва на полігоні “Правобережний” сортувальної станції, яка за словами чиновників має знизити залишок побутових відходів на 20%.

При цьому, фахівці відзначають, що на сьогодні ситуація на сміттєвих полігонах в Дніпропетровській області є доволі складною, адже наявна культура збору сміття перетворює такі місця на бомби сповільненої дії.

“На відміну від розвинутих країн, де проводиться попереднє глибоке сортування й подальше досортування на спеціалізованих підприємствах, у нас сміття потрапляє на полігон у такому вигляді, яким воно було і у сміттєвих баках”, – зазначив директор ТОВ “Українсько-німецьке підприємство АЕУ Дніпро” Олександр Зудиков.

Експерт наголошує на тому, що мікс органіки, пластику, хімії та інших побутових відходів призводить до різноманітних реакцій на полігоні. Зокрема, внаслідок гниття органіка виділяє метан, що викликає загрозу вибуху та пожежі. Окрім цього, на полігони потрапляють різноманітні ємності з газами та аерозолями, що також може стати причиною екологічної катастрофи. Тут можна згадати нещодавний інцидент на Верхньодніпрвському сміттєзвалищі, де пожежні боролися з вогнем протягом двох діб.

“Наразі на полігонах існують системи захисту від виділень метану у вигляді вкопаних вертикальних труб, по яким і виходить цей газ у атмосферу. Проте, це є вже застарілим і неефективним способом боротьби. Саме тому нами було прийнято рішення про встановлення активних систем збору біогазу на полігоні “Екологія України”, – розповів Олександр Зудиков.

Наразі будівництво та запуск зазначених системи профінансовані за підтримки європейський інвесторів. Це дозволить не тільки підвищити рівень безпеки, а і отримувати дешевий біогаз. Можна сказати, що подібні проекти по суті і є євроінтеграцією України, адже виконуються вони не тільки відповідно до вимог законодавства, а і за власною ініціативою підприємців. Це скоріш виключення, ніж системний підхід до покращення безпеки та екології в регіоні.

У свою чергу, в Європі вже давно сортують сміття. Так, практично у кожному німецькому будинку є три ємності для різних типів сміття: пластику, паперу і біологічних або харчових відходів. Біля кожного приватного будинку стоїть по два спеціальних контейнери, які людям надає компанія-сміттєпереробник. Після цього сміття сортують вже на підприємствах. Це приносить додатковий дохід та значно зменшує кількість відходів.

Асоціація з ЄС продовжує спонукати українське суспільство до розвитку і “гонитви” за європейськими стандартами. Проте, укорінені традиції в сфері управління та пострадянський менталітет не дозволяють українцям сповна усвідомити свою відповідальність за навколишнє середовище. Паралельно із цим, для покращення ефективності реалізації нормативно-правових актів у сфері екології Україні потрібні роки. Також варто пам’ятати, що Європа пройшла свій власний і важкий шлях аби здобути ті стандарти, які існують зараз. Не зважаючи на труднощі, наша держава “стала на рейки” євроінтеграції й поступово впроваджує норми та проекти, що впевнено можна назвати європейськими. Головне не зупинятися на цьому шляху і впевнено рухатися до високих екологічних стандартів, опираючись на досвід Європейського Союзу.